Подорожні

Автор:   ‡   Дата: 27.10.2011   ‡   Рубрика: Рассказы   ‡   Метки:

Розповідь написана в одній з черг до чиновників.
Ностальгічні спогади про подорожі.
Завірюхіна Марія

Маленькі церкви, тихі вулички, привітні люди …
Дорога тяглася в далечінь, у темряву, у щось нове і невідоме. Дерева вже скинули жовтогаряче вбрання і заснули на довгу холодну зиму. Вони ніби померли: не торкаються більше чорним гіллям втомлених подорожніх, не кидають під ноги золоті груші і вогняні яблука, навіть не цікавляться тим, хто їде до їхнього краю.
Великі міста і маленькі села, заможні двори і поїдені бідністю хати зустрічають подорожуючих. Міста вже пірнули у снігову непривітну сірість і мряку, вони вже втратили свою по-літньому свіжу привітність і зацікавленість. Села, по закінченню жнив, ніби померли, але якщо придивитися вони все ж ще залишаються жвавими, привітними, добрими і людяними. Після того, як сонечко почало вставати пізно, а лягати рано у селах почали особливу увагу приділяти подорожуючим: кожен хоче подивитися, розглядіти, розпитати що це за нові люди, навіщо вони приїхали, що хочуть, звідки знають про село, як сюди потрапили і що діється у світі. Та й приїжджим також цікаво побалакати з аборигенами, бо й говорять вони не так, як у них, і готують, і танцюють, і співають якось по-іншому, не так як прийнято у столиці. Ці привітні люди зберегли крапельки української культури, вони ще пам’ятають про українські звичаї, слідують рідним традиціям і не знають про те, що своє, рідне, миле і звичне можна продати через нові тенденції, за так званий престиж. Людина, що живе близько до природи, має чисту душу і відкрите серце, добрі очі і ласкаві руки. Нажаль, ми не можемо цього зрозуміти.
Проїжджаючи одне село за другим, спостерігаючи за змінами у природі, людях, побуті подорожуючі невпинно наближувалися до маленького містечка, що ввібрало у себе традиції трьох держав. Вже давно сивий Місяць розглядає сплячу природу і маленькі діточки-зірочки висипали на темно-синє оксамитове небо. Прохолодний вітерець перетворився на сильній вітер, що носився поміж замерзлих тонких трав, б’ючи їх і пригинаючи до холодної землі. Все це говорило про те, що прийшла темна, холодна і самотня ніч. А дорога все ще тяглася кудись, блукаючи у замерзлих лісах, розлогих полях і поодиноких селах. Розбуркані вогники, заспані хатинки, зустрічають людей на в’їзді у дивовижне місто, у інший світ, у щось надзвичайне, нове, а все ж рідне, миле і звичне.
Наступного дня сонечко встало досить пізно, поглянуло на приспані хати, маленькі церкви, птахів, що залишились зимувати і розкинуло своє біле проміння скрізь: на замерзлі чорні дерева, на маленькі невідомі двори, на поодиноких собак, на бідні квіточки, що не встигли заснути перед холодами і залишилися стерегти зиму. Люди почали виходити на вулицю, потрохи повільно рухаючись по місту. У кожного були свої справи. Подорожуючі бажали побачити якнайбільше, побачити все цікаве, а їх цікавить усе. вони хотіли згадати свої рідні звичаї, вдихнути приємний смак українського побуту, поближче познайомитися з добрими людьми цього краю. Їх зустрічали прибрані хатки і маленькі будиночки, спокійні церкви і кремезні фортеці, жива вода і поснулі паркові дерева, жваві люди і заспані птахи.
Пройшов день і вони потомлені поїхали з тихого містечка до міста, де життя не стоїть на місці, де його не можна спинити, де воно всмоктує, привчає до швидкості.
Гливке небо поглинало своєю сірістю розмальовані карамельні будиночки, люди поволі ходили крихітними блукаючими вуличками, дерева дивилися свої зимові сни, а дорога тяглася додому…

0 понравилось.Мне нравится!


Оставить комментарий или два